Меню
Керівник проектів у IT-компанії Powercode
Я стала проджект-менеджером в ІТ з нуля, навіть не проходячи ніяких курсів. Як не дивно, більшість гнучких навичок, потрібних для цієї професії, я отримала в авіації. А технічні компетенції вже добувала на практиці.
Управління проектами чимось схоже на роботу бортпровідника: треба піклуватися про комфорт пасажирів (замовників), залишатися спокійною в умовах турбулентності (дедлайнів, що горять) і вміти знаходити компроміси з командою (розробниками). У цій колонці я розповім, як досвід роботи в авіації допоміг мені досить швидко і відносно просто «увійти в айти».
Думаю, одна з причин, чому мене взяли в IT-компанію Powercode – чудова англійська. Я полетіла до Штатів, як тільки мені виповнилося 15 років. Пройшла відбір на Flex – програму для школярів з обміну – і весь дев’ятий клас провчилася у штаті Міссісіпі, на півдні Америки. Жила в сім’ї, що приймала, отримувала невелику стипендію і відмінно підтягнула мову.
Вибирати штат чи місто у Flex не можна, це справа випадку. Я потрапила до містечка з населенням менше 2 тис. осіб, де всі говорять із південним акцентом. У сільській американській школі здивувалися мій рівень знань.
Виявилося, що у восьмому класі запорізького фізмат-ліцею мені дали знання з математики на рівні 12-го класу американської школи. Тому мене відправили на найвищий рівень із цього предмету. Але й там основна частина формул мені вже була знайома.
В Америці мені показали, що можна вчитися практично: навіть у сільській школі було кілька лабораторій, в яких вивчали біологію та фізику на реальних об’єктах. В Україні такого не було.
А ще вразила дисципліна та жорсткий дрес-код: шорти та спідниці мають бути не вище коліна, а користуватися телефоном заборонено. Його ніхто не відбирав. Але якщо побачать, що пишеш повідомлення – заберуть телефон та викличуть директора.
Поїхавши з дому так далеко о 15-й, мені довелося швидко подорослішати і дійти до такого рівня зрілості, до якого, сидячи вдома, я дійшла б через два-три роки. Повернувшись до України, я довчилася у школі, переїхала до Києва та вступила до Національного авіаційного університету.
Це трапилося випадково. В останній момент побачила на сайті НАУ спеціальність авіадиспетчера, поглянула на книжку «Аеропорт», яку саме читала, і зрозуміла: це знак.
Вже на першому курсі я знайшла роботу в авіакомпанію МАУ. По суті, це був колл-центр: я виписувала та бронювала авіаквитки по телефону, розбиралася з невдоволенням та відповідала на запитання.
Історії були різні. Наприклад, одна жінка зателефонувала із проблемою: не може зареєструвати на рейс свою дитину. Ми кілька разів перевірили по базі: жодних дітей із нею не повинно бути. А потім виявилося: «дитині» 32 роки.
Ця робота навчила мене терпіння та роботи з проблемними людьми. Мандраж, коли потрібно було прийняти перші дзвінки, перетворився на повний спокій уже за кілька місяців. Завдяки цьому досвіду зараз я не боюся спілкуватися із замовниками, хоч би якого рівня вони були. Навіть якщо це топ-менеджери американських компаній.
В університеті я отримувала стипендію у 800 гривень та зарплату у кілька разів більшу. Жила в гуртожитку, тому доходу вистачало на всі «хотілки». Але за рік зрозуміла: треба рухатися далі.
Підвернулася вакансія у Борисполі, і я подумала: те, що треба. Стала агентом наземного обслуговування. Працювала за стійкою реєстрації та на гейтах. Жила в іншому кінці міста, і до Борисполя доводилося добиратися по півтори години. Але робота мені дуже подобалася. Хоч простою вона й не була.
Бувало, що через погану погоду рейси затримувалися, а потім настав момент, коли їх потрібно було відправити все одночасно. Ми один одного підстрахували і залишалися працювати довше.
Якось я відпрацювала з сьомої ранку і до третьої ранку наступного дня. Приїхала додому і зрозуміла: за чотири години мені треба знову бути на роботі, на наступній зміні. Було складно, але це мене навчило допомагати своїй команді будь-що-будь.
Я працювала в МАУ, Борисполі та Wizzair, а тепер керую проектами в IT: ось чому мене навчила авіація. Незважаючи на важкий графік, у Борисполі мені подобалося, і я навіть не шукала нічого іншого. Платили непогано. Наприклад, я вже могла собі дозволити із зарплати злітати до Грузії на вікенд.
А потім побачила розсилку, що Wizzair набирає бортпровідників. Вимоги: від 18 років, знання англійської та хороше здоров’я. Мені було вже 18, і я вирішила спробувати. Відправила резюме та забула про це на місяць. Потім мені раптом зателефонували і сказали: Приїжджайте на співбесіду.
Співбесіда у Wizzair тривала цілий день. Я пройшла кілька етапів: індивідуальні та командні завдання. Що тільки не перевіряли. Виявилася серед тих, хто пройшов і поїхала на місяць до Румунії на навчання. За це не платили, а мене візьмуть на роботу навіть після навчання – гарантії не було. Але я вирішила ризикнути. Дисципліна тут була ще суворіша, ніж в американській школі. Пропускаєш один день з будь-якої причини – їдеш додому. Навчання було концентрованим, і пропускати частину інформації не можна.s leo.
У групі було 10 українців, вісім румунів та дві дівчинки з Молдови. Інструктаж проводили румунські екіпажі, а першу допомогу викладали поляки-парамедики.
Ми вчилися гасити пожежі на борту, здавали нормативи з плавання в одязі, надували жилети у стрибку та спускали надувний трап.
Після навчання склали іспити та пройшли серйозну медкомісію. Був один хлопець, який відучився і склав іспит, але не пройшов здоров’я.
Тільки через три місяці, після струсу всіх формальностей та оформлення документів, я вперше потрапила на борт літака як стюардеса. Найбільше боялася навіть не самого рейсу, а брифінгу перед ним.
Справа в тому, що перед кожним польотом старший бортпровідник ставить кожному по три теоретичні питання. «Завалиш» хоча б один – і він має право відправити тебе додому та призначити переатестацію. А замість тебе полетить запасний співробітник.
У літаку теж все має бути ідеальним. Якщо в кабіні пілота перегоріла лампочка і її не встигають замінити – ніхто не полетить нікуди.
Багато хто впевнений, що стюардеси багато подорожують і встигають побачити весь світ. Я ж бачила лише аеропорти. Справа в тому, що більшість рейсів Wizzair – поворотні. Наприклад, ти шість годин летиш із Будапешта до Дубаї, береш нових пасажирів і повертаєшся назад.
Залишитися в країні можливо тільки якщо виникають форс-мажори: зламався літак або різко зіпсувалася погода. У мене такого не було жодного разу. У рейсах я не подивилася жодного міста, в яке літала по роботі.
Але можливість подивитися світ таки була.
Співробітникам Wizzair дають п’ять безкоштовних квитків на рік, а решту квитків можна купувати по 25 євро.
Я проводила вихідні в Братиславі, літала на Канарі, часто була у свого хлопця в Німеччині і подорожувала Голландією, Італією, Іспанією, Грецією та Грузією. Якщо кудись Wizzair не літав, просто брала квитки за власний кошт.
Наприкінці другого року роботи у Wizzair я почала замислюватись про IT, але сумнівалася. Так радикально змінити сферу видавалося нереальним. Я асоціювала себе з авіацією. А якщо підеш із цієї сфери – назад уже не повернешся. Тож права на помилку не було.
Але я вже зрозуміла, що робота стюардесою надто романтизована. Здебільшого це про рутину, а не про подорожі. А мені хотілося будувати кар’єру та рости.
Щоб зрозуміти, чого хочу від життя, я вирішила зробити перерву та видихнути. Взяла відпустку власним коштом, і ми з хлопцем на півтора місяці відлетіли до Азії. Поки каталися Таїландом, Камбоджі та В’єтнаму, я цікавилася, чим можна займатися в IT.
Розглядала все: від тестувальника та розробника до ейчара. Почала проходити онлайн-курси по HTML і Java, дивилася огляди на YouTube і зрозуміла: щоб писати код, мені не вистачає посидючості. А робота проджект-менеджера – те, що треба: комунікація з людьми, організаційні навички, аналітика, планування та навіть дизайн: все в одному. Виглядало привабливо і цікаво.
Наче почувши ці думки, мені написав знайомий. У його стартап був потрібен проджект-менеджер на фрілансі. Це була можливість спробувати та зрозуміти: чи варто змінювати життя. Якийсь час я продовжувала літати і одночасно фрілансила на один IT-проект, пов’язаний із розробкою мобільного додатка.
Навчалася всьому на практиці, відчула, як це працює, і зрозуміла, що це моє. Політала ще пару місяців, а потім пішла з Wizzair і почала шукати роботу в айті. За півтора року я пропрацювала ще у двох різних IT-компаніях. Зараз я проджект-менеджер у Powercode.
Це як авіадиспетчер, але керуєш не польотами та пасажирами, а командами та проектами.
У мене щоразу нові проекти, і доводиться нескінченно вчитися. Це драйвіт і змушує розвиватись.
Наприклад, я працюю над мобільним додатком для тяжкоатлетів – Professional Weightlifting. Це проект чемпіона Європи з важкої атлетики Дмитра Чумака, в якому будуть розпізнаватись рухи штанги за допомогою технології «комп’ютерного зору».
Я ще не стикалася з таким рішенням навіть як користувач, і це мені здається магією. Думаєш: «Невже це реально можна зробити?» А потім починаєш вникати і розумієш – так, можна.
Паралельно веду проект із розробки CRM-системи, на підході ще один додаток для спортсменів, а ще займаюся внутрішнім проектом – Powercode Academy.
Про перехід до IT я не пошкодувала жодного разу. Тут вищий дохід, цікавіше завдання, а головне – величезний простір зростання. А літати? Літати краще для задоволення, а не «по роботі» .
Надішліть нам ваші контакти і наш менеджер передзвонить вам, щоб відповісти на всі питання про навчання у нашій Академії1
Натискаючи на кнопку я погоджуюсь з політикою конфіденційності
